Клан Порошенка. Як перероджується олігархія

Картинки по запросу Клан ПорошенкоКоли сьогодні горезвісні українські клани пред’являють претензії на утримання своєї влади, західним партнерам варто задуматися про те, кого, де і як підтримувати

У Києві відбуваються дивні речі. Навесні 2017 двоє відомих українських політиків — Микола Мартиненко, колишній народний депутат Верховної Ради, і Роман Насіров, колишній глава Фіскальної служби України — були арештовані за звинуваченнями в корупції. Обох підозрюваних, проте, незабаром випустили з-під варти. Насірова звільнили під заставу в 100 млн грн, а Мартиненка — без застави. Поки справи розслідуються, обидва залишаються на свободі.

Що все це означає? Одне недавнє наукове дослідження політичних систем Східної Європи, Південного Кавказу та Центральної Азії пропонує нову теорію пострадянської політики, яка допомагає пояснити ці та інші цікаві протиріччя в сьогоднішній Україні та інших колишніх республіках СРСР.

Що таке «патроналізм» і з чого він складається?

У 2015 році Генрі Хейл (Henry E. Hale), політолог з Університету ім. Джорджа Вашингтона у Вашингтоні, опублікував в Кембриджському університетському видавництві об’ємну новаторську монографію під інтригуючою назвою Patronal Politics: Eurasian Regime Dynamics in Comparative Perspective (патрональна політика: динаміки [розвитку] євразійських режимів у порівняльній перспективі). У цьому великому дослідженні пострадянського соціально-економічного і політичного життя Хейл переосмислює політичну економіку і взаємодію влади і суспільства в державах-наступниках СРСР. Вашингтонський компаративіст, зокрема, розслідує роль і функціонування президентської вертикалі, олігархічного правління, відносин між центром і периферією, парламентського процесу і медіа-ландшафтів на території колишнього Радянського Союзу (за винятком балтійських республік).

Хейл розкриває центральну універсальну межу політичного процесу цих країн — а саме те, наскільки глибоко в їх суспільство проникли патронажно-клієнтелістські відносини, кланоподобні мережі і механізми їх утриманського вилучення ренти з економік своїх країн. Це дозволяє Хейлі говорити про існування прихованих політичних режимів в пострадянських державах, де політична конкуренція і прийняття рішень відбуваються через процеси, які, або взагалі не, або ж тільки частково рефлексуються в офіційних діях і заявах державних установ, політичних партій, громадських фігур або громадських організацій. Більше того, ці іноді так звані «неопатримоніальні режими» не вписуються в звичну типологію політичних систем, прийнятих в західній політології, і її відмінностей між тоталітаризмом, авторитаризмом і демократією. (Провідний український експерт з пострадянського неопатримоніалізму і автор кількох наукових статтей на цю тему — завкафедри політології Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна Олександр Фісун.)

Замість цього, в неопатримоніальному або, по Хейлі, «патрональному» (patronalistic) режимах влада акумулюється, зберігається і застосовується за допомогою більш-менш успішної побудови, підтримки та взаємодії неформальних, іноді взаємопов’язаних, іноді конкуруючих патронажних пірамід на чолі з верховними патронами, які керують великими економічними конгломератами, регіональними політичними машинами та/або впливовими державними інститутами. Влада такого патрона закінчується не стільки з його формального положення і офіційної функції, скільки з того, що він (рідше — вона) є «босом» напівтаємної кланової піраміди, яка, в свою чергу, часто складається з декількох менших пірамід на чолі з субпатронами, які працюють з окремими колами клієнтів.

Як правило, найпотужніші з цих корупційних кланів охоплюють широкий спектр соціальних інституцій, починаючи з міністерств, служб і партій, закінчуючи компаніями, медіа та громадськими організаціями. Згуртованість, дієвість і стійкість цих пірамідальних структур тримаються не стільки на формальній інституціональній ієрархії між їх членами, скільки на їх родинних зв’язках, особистій дружбі, довгостроковому знайомстві, неофіційних транзакціях і більш прозаїчному фундаменті, як напівмафіозні правила поведінки, накопичені борги або зобов’язання, блат, кругова порука, зібраний компромат, та й звичайний страх.

Ці мережі і піраміди функціонують як неофіційні механізми обміну постами, грошима, замовленнями, нерухомістю, товарами, послугами, ліцензіями, грантами та пільгами. По суті, ці корупційні схеми складають основу, сенс і мету більшої частини пострадянської «патрональної політики». Ці приховані режими функціонують не тільки в умовах явного авторитаризму, а й в офіційно демократичних системах. Більше того, в електоральних режимах справжня громадська підтримка і успіхи головного політичного покровителя країни (наприклад, президента), так само як і регіональних патронів, на виборах стають важливими передумовами придбання, збільшення і збереження їхньої влади.

Антіпатрональний вибух Євромайдану

Не дивно, що на цьому тлі одним з головних гасел антиолігархічної Революції Гідності 2013-2014 рр. стала фраза: «Банду — геть!» Біологічна сім’я колишнього президента Віктора Януковича разом з широкою мережею його друзів і сподвижників настільки жадібно і безсовісно грабували українську державу і настільки нахабно і жорстоко захищали своє клептократичне правління, що мільйони громадян України вирішили взяти участь в тримісячному і, в кінцевому підсумку, кривавому протистоянні з цим кланом.

У той же самий час за лаштунками Євромайдану деякі інші олігархи, мабуть, підтримували повстання з самого початку або ж підключилися до нього пізніше, як і передбачає теорія патрональної політики Хейла. Такий парадокс став ще більш очевидним, коли, незважаючи на виражений антиолігархічний напрямок протесту, один з найбільш відомих олігархів Петро Порошенко був обраний президентом в травні 2014-го року і замінив Януковича на місці головного патрона в неопатримоніальній політичній системі України. Характерно, що кандидатура Порошенка для президентства була узгоджена на напівтаємній зустрічі, мабуть, з найбільш одіозним українським магнатом Дмитром Фірташем і тодішнім лідером опитувань громадської думки Віталієм Кличком у Відні в березні 2014 року, через місяць після перемоги Євромайдану. Ця змова, як і інші підозрілі події навколо перемоги Євромайдану вже тоді змушували засумніватися в тому, що український режим дійсно зміниться докорінно після Революції Гідності.

Зрозуміло, Порошенко помітно відрізняється від Януковича — як в питаннях офіційної ідеології його правління, так і в своєму умінні управляти. Під тиском українського громадянського суспільства, західних країн і закордонних донорів, Порошенко просував значні адміністративні та економічні реформи. Як у внутрішній, так і в зовнішній політиці, Порошенко показав себе як найбільш професійний і гнучкий президент за історію пострадянської України, відносно успішно керуючи країною в виключно складний період іноземного вторгнення, економічного колапсу і соціальної трансформації. Протягом перших трьох років його правління Україна досягла значних успіхів, наприклад, в реформуванні енергетичного сектора, модернізації збройних сил, поліпшенні відносин із Заходом, переформатуванні колись сумно відомої своєю корумпованістю поліції, перезавантаженні системи державних закупівель, поступовій децентралізації державного апарату. Просуваються і інші серйозні реформи в різних сферах, в тому числі в системі охорони здоров’я і вищої освіти. Під час президентства Порошенка Україна уклала і ратифікувала велику Угоду про асоціацію з ЄС і домоглася візової лібералізації з країнами Шенгенської зони, яка тепер дозволяє українцям подорожувати по більшій частині Європи на короткі терміни без віз.

Однак передісторія цих недавніх історичних досягнень Києва також показує фундаментальний ризик іноді дійсно прогресуючої, в окремих вимірах, української європеїзації. Варто пам’ятати, що текст Угоди про асоціацію був підготовлений і парафований ще під час президентства Януковича. Реалізація узгодженого з ЄС т.зв. плану дій з візової лібералізації почалася також задовго до Революції Гідності. Обидва ці факти показують, що тимчасово результативна проєвропейська політика не обов’язково відображає щирий намір правителів до реальної, глибокої і стійкої європеїзації. І коли це здалося необхідним, Янукович відклав підписання Асоціації.

Проте, клептократичний зробили свій вклад у підготовку до недавніх тріумфів в міжнародних відносинах України. Все це, звичайно, не завадило донецькому клану, в той же самий час зробити одне з найбільших пограбувань державної власності в сучасній історії Європи.

У менших масштабах ця суперечлива історія сьогодні повторюється з Порошенком і його оточенням. Режим Порошенка звичайно далеко не такий грабіжницький, як банда Януковича, але теж показує парадоксальні результати. Спочатку постмайданівський режим дозволяє, відповідно до західних очікувань і вимог громадянського суспільства України, правоохоронцям заарештувати Насірова і Мартиненка. Але пізніше цей же режим звільняє обвинувачених в мільйонних розкраданнях, і невідомо поки що з ними буде. Подібні подвійні ситуації і неоднозначні сюжети можна спостерігати в багатьох внутрішніх справах сьогоднішньої України.

Патроналізм та європеїзація

З точки зору хейлівської теорії пострадянського патроналізму, подібні протиріччя, зігзаги і неспівпадіння очікувані. В рамках патроналістської політичної системи офіційно прозахідна зовнішня політика може цілком співіснувати з корупційними схемами всередині країни, поки європеїзація не впливає на фінансові або інші корінні інтереси верхівки правлячого клану. Патронально режим може проводити і суттєві економічні та адміністративні реформи, якщо при цьому йому вдається зберегти функціонування панівної неформальної піраміди і зберегти основні джерела влади, впливу і доходів. Цей трюк, наприклад, можна провернути через поділ, ізоляцію, імітацію, дроблення, продовження, обмеження або маніпуляцію реформами. Таке розмивання реформаторських проектів дозволяє режиму поступово пристосовуватися до зміненого стану справ, придумувати нові або заново винаходити старі схеми вилучення рент, адаптувати структуру і експлуатацію панівної піраміди до нових обставин.

У таких випадках очевидні успіхи в зовнішній політиці, як, наприклад, недавні міжнародні тріумфи Порошенка, що будуть корисні для пануючого клану, оскільки вони підвищують статус і підтримують популярність головного патрона як всередині країни, так і на міжнародній арені. Такий результат в свою чергу підвищує легітимність і стабільність керівної піраміди і забезпечує її подальшу корупційну діяльність. Успішне виживання патроналістської системи, незважаючи на постійні зовнішні і внутрішні зміни демонструє суспільству здатність режиму до адаптації і його стійкість. Це в свою чергу підсилює впевненість, боєздатність і міцність пануючого клану.

Оновлення функціонування патроналістської системи і відповідний ребрендинг образу України, який дозволить позбутися від ярлика пострадянської олігархічної країни, становив значну частину роботи режиму Порошенка в останні три роки. Дійсно, сталася часткова трансформація режиму, модернізація держави і лібералізація економіки. Однак ці селективні реформи поки не привели до зміни самої суті системи, яка продовжує функціонувати під знаком патронажу і клієнтелізму, кланової солідарності і глибокої інфільтрації приватних інтересів в діяльність президентської і обласних адміністрацій, урядового апарату, судово-правової системи, парламентських фракцій, політичних партій, засобів масової інформації і т.д. Цей висновок напрошується на тлі, наприклад, все більше явних недавніх акцій і розвитків, очевидно спрямованих на обмеження і розмивання офіційно оголошеного в Україні антикорупційного курсу. Проблема з покаранням корумпованих чиновників у режиму сьогодні виникає тому, що вона загрожує вже не тільки представникам колишнього домінуючого донецького клану Януковича. Заглиблювані під тиском громадянського суспільства і міжнародних донорів реформи все частіше зачіпають інтереси ключових членів, субпатронів і клієнтів порошенківського клану.

Антикорупційні заходи, правила і інститути, які спільно продавлюються і захищаються нетерплячими українськими активістами і протверезілими західними посольствами, розвинули небезпечну динаміку. Їх подальший підрив різних корупційних схем України може послабити клан Порошенка в порівнянні з іншими кланами, на зорі президентської кампанії 2019. Або він може навіть означати початок демонтажу патроналістського режиму в цілому і його поетапну заміну політичною системою, що містить справжні політичні партій і яку регулює закон. Обидва ці результати означали б кінець правління Порошенка, можливо, навіть до 2019-ого року — якщо тільки нинішній президент не сам ще стане лідером антикорупційної кампанії, переходу до постпатроналістського строю і створення дійсної (а не псевдо-) правової держави з реальною (а не театральною) багатопартійною системою.

Андреас УмландНовое Время


Последние 10 статей на сайте"

\
↑ Top
copyright © 2017 Частный Некоммерческий Информационно-Популистский Сайт (ЧНИПС). All Rights Reserved