Український парадокс: чому вуличні протести — єдиний шлях до економічного зростання країни

На жаль, «вуличний» шлях змін залишається найбільш перспективним, адже корумпована влада та слабке депресивне суспільство не здатні ні до інституційного самореформування, ні до економічного росту.

На фоні загострення соціально-політичного клімату в Україні економісти дедалі частіше обговорюють доцільність вуличних акцій і тиску активістів на владу.

«Ортодоксальні» економісти впевнені, що в чинній інституційній системі можливе економічне зростання. Воно, мовляв, уже відбувається, а за умови затишшя на вулицях приведе країну до заможності і спричинить демократичну трансформацію.

Інституціоналісти вважають первинним створення системи загальних інклюзивних правил функціонування влади, бізнесу і суспільства, без чого підприємницька активність, конкуренція та доступ до ресурсів неможливі.

«Агентоорієнтовані» економісти ключову роль приписують людям у владі, які змінять правила гри та підштовхнуть економічну активність бізнесу.

Залежно від однієї з цих точок зору формується й сприйняття вуличних протестів.

Одні інтерпретують збурення як фактор погіршення бізнес-клімату. Другі вважають прямі дії можливістю просування нових правил через примусове ухвалення владою необхідних законопроектів. Треті борються за суспільну довіру, демонструючи себе на барикадах та обіцяючи все змінити після приходу до влади.

Яка ж стратегія найбільш адекватна для досягнення економічного розвитку?

Позиція економічних ортодоксів відсилає до вічної дискусії про зв’язок між демократією та розвитком. Цьому питанню ООН присвятила окрему доповідь.

Не дійшовши згоди щодо причинно-наслідкових зв’язків між цими процесами, дослідники говорять про взаємне зміцнення демократії і розвитку. Тобто просування вперед у якомусь з цих напрямків впливає на прогрес в іншому.

Фахівці часто використовують термін «сумлінне управління» як замінник ширшої концепції демократії. Так, дослідники китайського економічного дива пояснюють швидке зростання економіки без демократії ефективністю державних інститутів.

Те саме стосується політичних режимів Сингапуру та Південної Кореї. Вони забезпечили економічний стрибок також завдяки ефективності управління.

Американський соціолог та політолог Сеймур Ліпсет у 1960-х роках стверджував, що демократизація країн пов’язана з їх економічним розвитком через формування середнього класу, урбанізацію та зростання освіченості робітників.

На його думку, внаслідок економічного розвитку відбувається зміна цінностей суспільства і формується запит на політичну модернізацію. Ліпсет статистично встановив, що чим багатша нація, тим імовірніше вона прийме демократію.

Якими є можливості України з огляду на цю тезу?

Західні інституції десятиліттями вивчають фактори економічного зростання і регулярно вказують Україні на ключові перепони. У 2017 році країна посіла 166 місце із 169 у Світовому рейтингу економічної свободи Heritage Foundation. Серед найгірших факторів були незахищеність прав власності та високий рівень корупції.

 

Всесвітній економічний форум, вивчаючи глобальну конкурентоздатність держав, відвів Україні 81 місце із 137 у своєму Global Competitiveness Index.

 

Головними проблемами ведення бізнесу в Україні Давоський форум визначив корупцію, нестабільність законодавства та неефективність держаної бюрократії. З усіх 12 компонентів конкурентоздатності найбільше відстає блок «Інституції».

Тобто в Україні не виконується базова умова економічного розвитку — ефективне управління. На Заході ця умова забезпечується демократичними механізмами ротації еліт за участю громадян, на Сході — клановими автократіями, які розглядають свої території як інструменти довготермінової самореалізації.

Натомість в Україні сформувалася так звана дефектна демократія у поєднанні з несформованими елітами, орієнтованими на ситуативне особисте збагачення. Тобто ніщо так не гальмує економічний розвиток України, як її інституційна неспроможність та політична система.

Щодо самого економічного зростання, яке нібито потрібно оберігати «тишею на вулицях», то ситуація стає більш зрозумілою при розгляді абсолютних цифр.

Так, уряд при перегляді проекту держбюджету оцінив обсяг номінального ВВП до кінця 2017 року 2,8 трлн грн, а прогноз його реального зростання на 1,8% — 50 млрд грн. Для порівняння: у 2016 році заробітчани переказали в Україну 67 млрд грн, а число українців, які працюють лише у Польщі, перевищило 1,3 млн осіб.

За такою логікою із збільшенням числа трудових біженців влада зможе звітувати про ще більше зростання ВВП, доки мігранти не перевезуть за кордон свої родини.

Наприклад, польський ВВП за 2016 рік зріс на 2,7%, що у грошовому еквіваленті становило додаткові 340 млрд грн — майже у сім разів більше за український. За 2016 рік обсяг прямих іноземних інвестицій у Польщу сягнув 11,4 млрд дол, тоді як Україна отримала лише 3,3 млрд дол — у три з половиною разу менше.

За таких умов в українців нема перспектив зростання добробуту. Додаткові кілька тисяч гривень доходу за десять років — абсолютно неприваблива ціль.

За низької економічної бази перспективне зростання повинне становити понад 10% ВВП на рік та десятки мільярдів доларів щорічних інвестицій, інакше найбільш раціональним вибором для молодого українця є виїзд за кордон.

 

Отже, ортодоксальна економічна логіка в питанні розвитку потрапляє у «дурну нескінченність» Гегеля: для демократичного переходу необхідне економічне зростання, а сам розвиток неможливий без демократії. Чи можливо розірвати це порочне коло і встановити ефективне управління за правилами чинної системи?

Інший підхід до розвитку пропонують інституціоналісти Дуглас Норт, Дарон Асемоглу, Джордж Робінсон та Елеонор Остром. Вони розглядають економічне зростання як результат взаємодії гравців у рамках ефективних формальних та неформальних інститутів — законодавства та цінностей.

Інституціоналісти називають економічно неефективними так звані екстрактивні суспільства, тобто ті, де меншість привласнює доступ до політичних і економічних ресурсів, орієнтуючись на стабільне отримання сировинної ренти та пригнічення потенційних загроз — конкурентного підприємництва та політичної опозиції.

Головні інструменти монопольної меншості — маніпуляція, корупція та свавілля. Україна є типовим прикладом таких систем закритого доступу.

Це добре видно з наведених індексів та головної ознаки екстрактивних режимів — високої нерівності розподілу благ. За даними CreditSuisse нерівність володіння активами за індексом Джині в Україні найвища у світі — 91,6% із 100%, а середній дохід 1% високооплачуваних працівників вищий у 43,3 разу за середній дохід 50% найменш оплачуваних замість різниці у 7,1 разу в європейських країнах.

Тобто в таких інституційних умовах відкриття ринків і зменшення регулювання не допоможе. Економічний розвиток там неможливий, адже рейдерство і вибіркове правосуддя завжди працюватимуть на меншість.

Демократичний перехід за версією інституціоналістів можливий через зовнішнє втручання. Нобелівська лауреатка Остром вдало встановлювала ефективні правила у провальних спільнотах. В Україні так намагаються впливати МВФ, США та ЄС, однак здебільшого вони мають різне бачення необхідних змін, егоїстичний інтерес і не можуть жорстко регламентувати поведінку ключових гравців.

Інший шлях модернізації пролягає через конфлікт між меншістю, яка узурпувала ресурси, та рештою суспільства через революції та кризи. Хто перемагає у протистоянні, залежить від відносних можливих витрат на ту чи іншу поведінку. Тобто якщо потенційні вигоди для еліти від збереження узурпації значно вищі, ніж потенційні ризики, то модернізація не відбудеться і більшість задавлять.

Наприклад, 100 тис громадян на Майдані роблять владу слухняною, тому що збільшують ризики фізичного насилля щодо можновладців, а також посилюють суспільний резонанс у випадку розгону та переслідувань активістів.

Аналогічно і незалежні суди збільшують ризики для корумпованих посадовців, піднімаючи розміри відкупу та ймовірність втратити свободу. Тобто в таких умовах демократична поведінка чиновника стає більш очікуваною. Переваги хабарництва нівелюються можливими втратами від ризиків.

Інституційний підхід уточнює причинно-наслідкові зв’язки між економічним розвитком та демократизацією, проте залишає відкритим питання передумов виникнення зіткнень між узурпаторами та суспільством. Він також не прояснює шляхів забезпечення належної поведінки гравців, які будуть запроваджувати нові правила гри, до моменту встановлення у системі так званої рівноваги Неша.

Йдеться про момент, коли всі учасники отримуватимуть оптимальні вигоди без «рентабельної» можливості збільшити виграш за допомогою зміни власної стратегії поведінки на корупційну. Сьогодні рівновага в українській системі встановлена на корупційних стратегіях, без яких виграші учасників є не оптимальними.

Отже, на шляху до модернізації виникає питання появи осіб і організацій, які очолять зміни. Багато хто покладає надії на появу в Україні громадянського суспільства, яке саме організується і підштовхне зміни.

Проте, як видно із досліджень інститутів Хофстеда та Інглхарта, ціннісний поведінковий профіль більшості українців не придатний для модернізації країни. Українці в цілому не вміють брати на себе відповідальність та ризики, формувати власну позицію, планувати розвиток і добиватися результату.

 

Більшість людей перебуває у так званому стані аномійної деморалізованості — коли руйнується нормативна система, і люди не розрізняють прийнятної та неприйнятної поведінки. За даними досліджень, 76% українців ні у що не вірять.

Крім цього, за рік Україна опустилася в рейтингу людського розвитку ООН на 29 позицій, посівши 84 місце, а 60% населення перебуває нижче межі бідності. 

Відповідно до соціологічного дослідження 2014 року, проведеного фондом «Демократичні ініціативи ім. І. Кучеріва», навіть у подіях Євромайдану в Україні брали участь лише 11% населення.

Сьогодні саме ці люди розчаровані і збіднілі.

Отже, число тих, хто хоче, може і вміє штовхати зміни на вулицях, імовірно, менше 5% населення, але цього достатньо за умови цілеспрямованої дії.

Попри мрії про самоорганізацію, за даними соціолога Євгена Головахи, 63% українців вважає, що кілька сильних керівників можуть зробити для країни більше, ніж закони і демократичні процедури.

Люди чекають яскравих лідерів та чіткого, простого плану дій щодо того, як власноруч через прямий тиск встановити в країні нове ефективне управління та запустити економічний розвиток.

На жаль, «вуличний» шлях змін в Україні залишається найбільш перспективним, адже корумпована, монопольна система із мотивованою на утримання влади і привласнення ренти меншістю та слабкою, депресивною більшістю не здатна ні до інституційного самореформування, ні до економічного росту.

ОЛЕКСІЙ ЖМЕРЕНЕЦЬКИЙЕкономічна правда


Последние 10 статей на сайте"

\
↑ Top
copyright © 2017 Частный Некоммерческий Информационно-Популистский Сайт (ЧНИПС). All Rights Reserved